“Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!”

8 січня, українському поету-шестидесятнику Василю Симоненку могло б виповнитися 90 років, натомість йому назавжди 28 років.

Симоненко ніколи не був просто письменником — він був совістю свого народу, голосом, який говорив за всіх, хто боявся чи не міг.

Український поет, журналіст, діяч українського опору, яке отримало назву шестидесятники, Василь Симоненко залишив по собі невеликий, але яскравий доробок — численні статті, театральні та літературні рецензії, три казки для дітей і доросли та збірка віршів Тиша і грім. Ще одна збірка віршів «Земне тяжіння» та книга «Лебеді материнства» були видані посмертно у 1964 та 1981 роках відповідно. А в 1995 році він посмертно став лауреатом Шевченківської премії.

Літературні критики називали його “поетом без каменю за душею”, а Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.

Василь Симоненко неодноразово дуже красиво зізнавався у віршах у любові до України.

Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік…

Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.

Вірші Симоненко поклали на музику Квітка Цісик, Джамала, Kozak System, Pivovarov, Піккардійська терція, Сестри Тельнюк, Марина Круть.